Буденність Яринки Міщенко

Сьогодні була жарка літня днина, діти вже з самого ранку гралися у дворі багатоповерхівки, ігноруючи всі заклики батьків обідати, а згодом і вечеряти і лише одна дівчинка самотньо гойдалася на качелі години зо дві поспіль, а коли інші намагалися з ней поговорити чи якимось чином образити просто мовчала у відповідь, навіть очі оком не поведе:

- Ти глуха чи дурна? - гукнув в черговий раз світловолосий хлопчина.

- Максимчику, Янголятко моє, не говори з нею, вона ж несповна розуму! Ще якась зараза він тої вчепиться, - заверещала дама з химерною високою зачіскою у яскраво зеленому костюмі з червоним шаликом, що тісно був пов'язаний на її шиї формою квітки, яка висунулась з вікна квартири на 5 поверсі так, наче зараз випаде прямо на дитячий майданчик.

У відповідь від дівчинки не прозвучало нічого, вона лише мовчки встала і кудись попрямувала. Побачила цю картину Оленка Петренко з третього під'їзду і вирішила дізнатися, куди ж попрямувала ця мовчунка. Довго дівчинка переслідувала об'єкт своєї цікавості, аж ось обидві повернули до підвалу сусіднього будинку, куди Оленка вже не осмілилась зайти і швидко побігла додому.

Наступного дня Оленка Петренко знову стала свідком ситуації, коли дівчинка мовчки гойдається на качелі, після чого мовчки встає і йде до підвалу сусіднього будинку і так повторювалося і повторювалося день за днем. Оленка дуже боялася прямувати за дівчинкою у підвал, тому щоразу просто втікала, але щоразу її аж дрижаки брали від цікавості, що ж там всередині.

Ця дивачка завжди була одягнута дуже бідно і щоразу в тої самій сукенці. Волоссячко її спадало кучерями на плечі, що додавало її образу скромності та робило її слабкою і, мабуть, беззахисною в очах інших дітей, що дозволяли собі образи в її адресу. Дівчинка завжди виглядала бідно, проте її пляттячко було чистим та охайним, личко завжди чистеньким, а волосся зачесане у дівочі кіски, що робило її вельми привабливою.

Оленка довго ходила по слідам дівчинки і все ж наважилася спуститися до підвалу, і раптом бачить, що дівчинка сидить біля кішки з пораненою лапкою і кошенятами, тримає біля них миску з молоком і допомагає їм пити смачні наїдки. Оленка підбігла ближче, присіла і хотіла допомогти, проте дівчинка підняла очі і глянула на неї таким поглядом, що аж у серці похололо і наче льодяним мечем вдарили прямо у груди, їй стало так ніяково, що і слова не вимовити, вона швидко піднялася на ноги і так швидко бігла додому не озираючись, як ще ніколи не бігала.

Дівчинки-дивачки вже кілька днів не було видно у дворі і Оленка почувала тебе дещо пригнобленою. Вона ніяк не розуміла, що відбувається, адже вона нічого поганого не зробила, а лише хотіла бути корисною, лише проявила доброту. Аж ось у дворі з'явилася вона — дівчинка-мовчунка — і вона прямувала прямо до неї. Оленка злякалася, що зараз буде чи не образить вона її, коли дівчинка підійшла до Оленки близько-близько, подала їй руку і промовила:

- Я — Яринка Міщенко, і тепер ми можемо товаришувати...

не впевнена, що знаю, з чого хочу розпочати ведення свого блогу, тому прикріплю те, що написала колись, ще у 2014 році, як реакцію на навколишній світ, але зачіпає і досі.
Дуже цікаво почути думку інших щодо того, як пишу і на що слід звернути увагу, буду шліфувати власний стиль і сподіваюся скоро він стане пінаваним.

Чекаю Вашої реакції)

Вибач, що не зателефонував вчасно

 Скільки вже минуло днів від моменту їх останньої зустрічі?.. два... чотири... тиждень?.. Вона вже не пам'ятала, не могла свідомо відповісти на це питання. Бо все вже давно змішалось в її серці.

 Сьогодні вона прокинулась рано, за вікном світило сонце і було надиво тепло, таких теплих днів взимку дуже мало, тому варто б було радіти, що випала можливість прогулятися парком після затяжних морозів, та вона цього не помічала. Їй було байдуже до сонця, до тепла, до всього... Не маючи сил підвестися з ліжка, вона продовжувала кутатись в теплу ковдру, намагаючись зігрітися, але це важко, коли мерзне серце... Щоразу вмикаючи телефон, вона сподівалась побачити там омріяну смс чи почути мелодію дзвінка, чекала на дзвінок від нього. А він не дзвонив. 

  - Чому не дзвонить? - постійно крутилось в голові. - Не хоче чути, а може не має змоги?

 Так минали години, а за ними і дні. Їй важко було зрозуміти, чому він не дзвонить, вона відкидала від себе весь негатив і, щоразу вмикаючи телефон, чекала на дзвінок чи хоча б смс зі словами: "Я живий."

 Вона розуміла, дзвонити самій не можна, по-перше, вони можуть сидіти в засідці, а по-друге, зв'язку все одна не буде. Там, де зараз він, взагалі рідко буває зв'язок. 

 Дзвінок від мами змусив все ж встати з ліжка. Вона дзвонила запитати чи все добре, чи ще жива. Але що вона могла відповісти, коли здавалось наче вона й спаравді нежива зараз, коли він далеко, коли він на Сході. І хоча він захищає свою державу, хоча він герой, патріот, і вона мала б радіти, їй сумно. Мама все ж вмовила її поїсти і вийти на двір, проте прогулянка була недовгою.

 Ввечері по телевізору йшов улюблений фільм і вона вирішила подивитися, хоча вже давно не дивилась телевізор, аби не знати останніх новин, не знати скільки разів вночі обстрілювали наші позиції і найголовніше скільки загиблих. Фільм йшов довго, вона заснула ще посередині, оскільки була виснажена від постійних переживань і сліз. 

 Вночі її розбудив дзвінок, дзвонив він. Вона не одразу зрозуміла. 

 - Альо, альо... Мила... Все добре я живий... Довго говорити не можу, нема зв'язку, передзвоню за два дні, як буду повертатися додому, чекай. Цьом

 - Я суму... - не встигла договорити вона, обірвалось.

 Коли поклала трубку, полились сльози, довго не могла заспокоїтися, плакала майже до самого ранку, а тоді нарешті заснула.

 Вранці все наче було по новому, з'явився апетит, захотілось прогулятися, зателефонувала мамі. Все змінилось для неї, за два дні він буде поруч. Весь час вона працювала непокладаючи рук, прибирала, думала, що приготувати до його повернення, навіть купила нову сукню. Час промайнув непомітно. І ось, вже сьогодні він мав подзвонити. Весь вечір просиділа коло телефону, але так ніхто і не подзвонив, лише мама кілька разів дзвонила запитати як справи. Наступного дня вона знову чекала дзвінка.

-Адже вчора могло не бути зв'язку, - постійно повторювала вона вголос. Але ніхто не подзвонив ні на наступний день, ні через день. 

 Через кілька днів телефон все ж задзвонив, то був його старий друг, з яким вони разом поїхали на Схід кілька місяців назад, і попросився прийти в гості. Вона нічого не зрозуміла, чому друг телефонував, а ЙОГО ще не було, але друг пообіцяв все пояснити при зустічі. Тому вона не змогла відмовити. Друг приїхав вже за кілька годин. Холодний, пронизливий дзвінок в двері, від якого в неї похололо в серці. Вона відчинила двері і стало так страшно і холодно, ніби мороз пронизував в саме серце, здавалося, що сама Снігова Королева стоїть поруч і дихає на неї своїм морозяним подихом, та вона взяла себе в руки і запросила гостя в квартиру. Хлопець увійшовши одразу пішов до кімнати, вона мовчки йшла за ним. Коли обоє були у вітальні, хлопець дістав з кишені листа і довго сидів, дивлячись їй прямо у вічі, з її очей покотилися сльози, а тоді міцно її обійнявши, віддав лист і пішов геть. 

  Вона довго сиділа нічого не розуміючи, а сльози просто стікали по щокам і здавалось, що це жаринки, що обпікають її щоки. За кілька годин мовчазного вдивляння в той лист, вона все ж наважилась його відкрити. Розірвавши конверт, витягла невеликий клаптик брудного паперу весь в кривавих слідах, де похилим почерком було написано:

 - Вибач, що не зателефонуав вчасно...